flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Зміст правової позиції, висновку

Посилання на рішення Верховного Суду в ЄДРСР

  • У разі невідповідності електронної петиції встановленим вимогам оприлюднення такої петиції не здійснюється, про що повідомляється автору (ініціатору) не пізніше строку, встановленого для оприлюднення.

     

    Фабула справи: Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати неправомірними дії Президента України щодо відмови в оприлюдненні його електронної петиції про припинення громадянства України особам, які проживають на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської та Донецької областей, а також Автономної Республіки Крим,  що мають громадянство іншої іноземної держави, відмінної від України.

     

    Правова позиція КАС/ВС: Колегією суддів відмовлено у задоволенні позовниї вимог з огляду на те, що відповідачем було правомірно не оприлюднено електронну петицію позивача з підстав її невідповідності вимогам Закону України «Про звернення громадян».

     Так, зокрема, статтею 23-1 Закону № 393/96-ВР передбачено, що електронна петиція не може містити заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, заклики до вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.

    В межах встановленого  Законом № 393/96-ВР строку, Адміністрацією сервісу електронних петицій Офіційного інтернет-представництва Президента України позивачу було надіслано електронне повідомлення про те, що ініційована ним електронна петиція Президентові України не відповідає встановленим вимогам, відтак її оприлюднення не здійснюється.

    При цьому, Суд зазначив, що нормами Закону №393/96-ВР не передбачений обов`язок органів, яким адресована петиція, надавати роз`яснення причин відмови в оприлюдненні електронної петиції разом із повідомленням про нездійснення її оприлюднення.

    Щодо доводів позивача про те, що його електронна петиція не містить в собі закликів до посягання на права і свободи людини та ніяким чином не порушує права людини на громадянство саме Держави Україна, Суд зазначив, що  електронна петиція позивача фактично стосується позбавлення невизначеного кола громадян України правового зв`язку між таким громадянином та Україною, що суперечить вимогам чинного законодавства.

    Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства Російської Федерації не визнається Україною та не є підставою для втрати громадянства України.

    Згідно з частиною другої  статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених  Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

     

    Рішення ВС від 18.01.2021 у справі № 9901/302/20

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94524862

 

 

  • Передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП.

    Фабула справи:  Позивач  звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив визнати протиправними дії ВККС щодо здійснення оцінювання позивача на відповідність займаній посаді судді в частині оцінювання за критеріями професійної етики та доброчесності; зобов`язати ВККС завершити оцінювання; визнати протиправним та скасувати рішення ВККС. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вважає протиправними дії ВККС щодо виставлення оцінок за показниками кваліфікаційного оцінювання, окрім оцінок, здобутих за результатами іспиту, а рішення Комісії, прийняте на підставі оцінювання, вважає таким, що підлягає скасуванню.

    На думку позивача, оцінювання відповідності судді займаній посаді відбувається не на підставі закону, а проведення будь-якого оцінювання судді з подальшим можливим звільненням з посади не відповідає європейським стандартам, тому дії, вчинені суб`єктом владних повноважень на проведення такого оцінювання, є протиправними.

    Відмовляючи позивачу у задоволенні позову, ВС/КАС виходив із того, що оскаржуване рішення Комісії прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, є обґрунтованим та пропорційним.

    Кваліфікаційне оцінювання проводив повноважний склад членів ВККС, рішення підписали усі члени ВККС, які брали участь у кваліфікаційному оцінюванні і брали участь у його ухваленні, рішення містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення та мотиви, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

    Правова позиція ВПВС: Перевіривши матеріали справи, доводи наведені в апеляційній скарзі й у відзиві на неї, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.

    Вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку. Рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.

    З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.

    Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.

    ВРП може ухвалити рішення про відмову у задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення. Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді.

    Велика Палата Верховного Суду вважає, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП.

    Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

    Постанова ВПВС від 30.09.2020 у справі № 9901/852/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/91998640 
  • Питання нормативного регулювання призначення категорії та рангу державного службовця, що належали за попереднім законом до правового статусу колишнього народного депутата України, можуть змінюватись законодавцем у спосіб, який останній вважає необхідним.

    Фабула справи: Спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу неправомірного, на думку позивача , неприсвоєння йому як народному депутату України попереднього скликання першої категорії та першого рангу державного службовця відповідно до вимог абзацу другого ч.2 ст. 20 Закону України «Про статус народного депутата України» (в редакції станом на 27.11.2014) за його зверненням до Верховної Ради України.

    Правова позиція КАС/ВС: Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вирішив відмовити у задоволенні позову з огляду на таке. З моменту набрання чинності Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 позивач як народний депутат України втратив право на присвоєння першої категорії, першого рангу державного службовця у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання, оскільки норма, яка надавала таке право, була виключена іншим законом, отже не діяла, а тому не підлягала застосуванню, про що слушно зазначає відповідач.

    Враховуючи принцип незворотності дії законів у часі (ст.58 Конституції України), а також принцип дії органів державної влади (на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2  ст. 19 Конституції України), ні у відповідача, ні у Голови Верховної Ради України попереднього скликання не було законних підстав для присвоєння позивачу першої категорії, першого рангу державного службовця у день відкриття першого засідання Верховної Ради України.

    Між тим варто зазначити, що виключення норми закону, яка надавала позивачу таке право, в контексті спірних правовідносин не варто розглядати як звуження чи скасування гарантій трудових прав народних депутатів України, оскільки у зв`язку з прийняттям Закону України «Про державну службу» фактично відбулась зміна правового регулювання суспільних правовідносин, що пов`язана з розмежуванням політичних та адміністративних посад публічної служби.

    Тому, присвоєння позивачу першої категорії, першого рангу державного службовця буде суперечити меті Закону України «Про державну службу» та цілям, які переслідувались цим Законом.

    В контексті наведеного також варто зазначити про безпідставність посилання позивача на статтю 22 Конституції України, яка, на його думку, не допускає обмеження чи скасування права, передбаченого абз. 2 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про статус народного депутата України».

    Положеннями ст. 22 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

    З цього приводу Верховний Суд зауважує, що правовий статус народного депутата України відрізняється від правового статусу людини в суспільстві, який не допускає звуження прав і свобод людини. Натомість питання нормативного регулювання призначення категорії та рангу державного службовця, що належали за попереднім законом до правового статусу колишнього народного депутата України, можуть змінюватись законодавцем у спосіб, який останній вважає необхідним.

    У зв`язку з наведеним, недоречним є посилання позивача на порушення таких складових принципу верховенства права як принципу легітимних очікувань щодо присвоєння йому першої категорії, першого рангу державного службовця та принципу юридичної визначеності щодо чіткості, зрозумілості, однозначності, передбачуваності та стабільності норм права.

    З огляду на це, аргументи позивача, що в нього були легітимні очікування на присвоєння йому відповідного рангу та категорії державного службовця як народному депутату попереднього скликання, незважаючи на відміну норми, яка передбачала таке право, а також порушення принципу юридичної визначеності, у зв`язку з наведеними законодавчими змінами, є безпідставними.

    Постанова КАС/ВС від 03.08.2020 р. у справі № 9901/42/20

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/90784172

 

 

  • Участь судді в соціальних мережах, інтернет-форумах, застосування суддею інших форм спілкування в мережі Інтернет є допустимими, проте суддя може розміщувати, коментувати лише ту інформацію, використання якої не завдає шкоди авторитету судді та судової влади.

    Фабула справи: Позивач звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення ВРП про відмову у внесенні подання Президенту України про призначення позивача на посаду судді КГС/ВС.

    Як встановлено у рішенні ВРП, позивач на своїй сторінці у «Фейсбук» публікував нецензурні вислови та заклики до насильства.

    Враховуючи викладене, ВРП дійшла висновку, що поведінка кандидата та його ставлення до такої поведінки викликають обґрунтований сумнів щодо відповідності позивача критерію професійної етики та є обставиною, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади в разі його призначення на посаду судді КГС/ВС.

    Задовольняючи позовні вимоги, КАС/ВС керувався тим, що оскаржуване рішення прийнято без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких воно спрямоване. У такому випадку розгляд питання щодо внесення Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді КГС/ВС не відповідав критерію прозорості, а тому мотиви цього рішення не можуть вважатися об`єктивними.

    Правова позиція ВПВС:  Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги з таких мотивів.

    На переконання Великої Палати Верховного Суду, свобода висловлювань судді у соціальних мережах, інтернет-форумах та застосування ним інших форм спілкування в мережі Інтернет підлягає етичним обмеженням. Соціальні мережі мають певні внутрішні правила та культуру спілкування між учасниками. Поширення чужого допису може мати на меті як підтримку думок його автора, так і навпаки. Але, в кожному конкретному випадку, якщо постає питання щодо сумніву у відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, необхідно почути думку судді про його ставлення та намір (мету) поширення сумнівного допису.

    Встановлення того, чи мало місце порушення суддею етичних правил та чи завдало воно шкоди авторитету судді або авторитету правосуддю через публікації в соціальних мережах або з використанням інших засобів спілкування в мережі Інтернет, є оціночним і має враховувати конкретні обставини ситуації та суспільний контекст.

    Чинним законодавством (ані Законом № 1402-VIII, ані Законом № 1798-VIII) не встановлено вичерпний перелік законних (офіційних) джерел, з яких ВРП може встановити обставини, які викликають обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інші обставини, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.

    Суд має повну юрисдикцію щодо перевірки рішень ВРП, яка не обмежується лише з`ясуванням наявності формальних підстав для скасування такого рішення. Суд повинен також ретельно дослідити дотримання ВРП під час прийняття спірного рішення положень Закону щодо вмотивованості такого рішення.Проте процедури оцінювання діючих суддів та їх дисциплінарної відповідальності потребують більшої формалізації на відміну від конкурсних процедур.

    На підставі зазначеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ВРП наділена широкою свободою розсуду при розгляді питання щодо внесення подання Президенту України про призначення на посаду судді, однак мають бути дотримані усі процедурні гарантії та принципи відбору кандидатів, з урахуванням можливості кожного з них бути ознайомленим з усією інформацією, на підставі якої приймається відповідне рішення.

    Постанова ВПВС від 08.07.2020 у справі №9901/251/19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/90458931

 

 

  • Запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги, є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, а тому застосування трирічного строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням ст. 58 Конституції України.

    Фабула справи: Позивач звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВРП про визнання нечинним і скасування рішення відповідача про звільнення його з посади судді Слов`янського міськрайонного суду Донецької області на підставі п. 3 ч.6 ст. 126 Конституції України та поновлення на посаді судді. На переконання позивача, відповідач прийняв оскаржуване рішення з порушенням установленого законом трирічного строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, що свідчить про упередженість і необ`єктивність прийнятого ВРП рішення. ВС/КАС позов задовольнив частково: визнав протиправним і скасував рішення про звільнення позивача з посади судді; у задоволенні решти позовних вимог - відмовив.

    Правова позиція ВПВС: Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками суду першої інстанції, що ВРП при прийнятті оскаржуваного рішення діяла на підставі та в межах визначених Конституцією та законами України повноважень.

    Разом із цим Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо порушення ВРП строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності з таких міркувань.

    На момент вчинення дій, які ВРЮ у своєму рішенні розцінила як порушення суддею присяги, норми законів України № 2453-VI та № 22/98-ВР не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги. Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) було внесено зміни до Закону № 22/98-ВР, які набрали чинності з 27.02.2015 та викладено Закон № 2453-VI у новій редакції, що набрала чинності з 28.03.2015.

    Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192-VIII) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

    Згідно із ч. 4 ст. 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

    Отже, після набрання чинності Законом № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) уповноважений орган має право вирішувати питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, в тому числі вчинені до набрання цим Законом чинності, протягом строку, встановленого частиною четвертою статті 96 зазначеного Закону, тобто не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

    При цьому запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги, є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, а тому застосування трирічного строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням ст. 58 Конституції України.

    Відповідно  до ч.1 ст. 56 Закону № 1798-VIII питання про звільнення судді з підстав, визначених п. 2, 3, 5 та 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України, розглядається на засіданні ВРП. Указаною статтею не встановлено строків для прийняття рішення ВРП та не передбачено застосування строків при розгляді подання відповідного органу про звільнення судді з посади.

    Таким чином, помилковими є висновки суду першої інстанції про те, що дисциплінарне стягнення щодо позивача застосоване після спливу передбаченого законом строку.

    Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення ВРП про звільнення позивача з посади судді прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, підстав для скасування вказаного рішення відповідно до ч. 2 ст. 57 Закону № 1798-VIII немає, а тому висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог позивача є помилковим

    Постанова ВПВС від 14.05.2020 у справі № 9901/187/19

     

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89961621