flag Судова влада України

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Зміст правової позиції, висновку

Посилання на рішення Верховного Суду в ЄДРСР

  • Сума основної винагороди у розмірі 10 відсотків визначається та стягується виходячи з сум коштів, що підлягають примусовому стягненню за виконавчим документом, і це не залежить від вчинених виконавчих дій після відкриття виконавчого провадження. Визначення розміру винагороди пов`язане з фактом початку примусового виконання за виконавчим документом.

    Фабула справи: ТОВ звернулося до суду з адміністративним позовом до приватного виконавця, в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця про стягнення з боржника основної винагороди. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що відповідачем безпідставно отримано суму основної винагороди під час виконання наказу суду про стягнення на користь ПАТ з ТОВ коштів, оскільки позивачем заборгованість погашалася відповідно ухвали суду про розстрочення боргу. Відтак, приватним виконавцем порушено вимоги законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

    Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що приватний виконавець приймаючи спірну постанову про стягнення з божника основної винагороди, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Апеляційний суд зазначив, що стягнення виконавчого збору, крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується, пов`язується з початком примусового виконання. Початок примусового виконання рішення виконавець розпочинає на підставі виконавчого документа, тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. Оскільки на час відкриття виконавчого провадження відомості про повне виконання боржником рішення суду в добровільному порядку у приватного виконавця були відсутні, тому приватним виконавцем правомірно одночасно з відкриттям виконавчого провадження стягнуто основну винагороду приватного виконавця.

    Правова позиція ВС/КАС: Верховний Суд з такими висновками суду апеляційної інстанції погодився, зазначивши наступне.

    Згідно ст. 31 Закону № 1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

    Початком примусового виконання відповідного виконавчого документу є подання стягувачем відповідної заяви про примусове виконання рішення, що є наслідком відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення шляхом винесення постанови, в тому числі про стягнення основної винагороди із зазначенням  відсотка суми, що підлягає стягненню.

    Крім цього, законодавець пов`язав можливість отримання виконавцем виконавчого збору (основної винагороди) не виключно з вчиненням виконавцем певних виконавчих дій протягом усього часу тривання виконавчого провадження яке призвело до фізичного стягнення коштів на користь стягувача з боржника. Сума основної винагороди у розмірі 10 відсотків визначається та стягується виходячи з сум коштів, що підлягають примусовому стягненню за виконавчим документом, і це не залежить від вчинених виконавчих дій після відкриття виконавчого провадження. Визначення розміру винагороди пов`язане з фактом початку примусового виконання за виконавчим документом.  

    Оскільки на час відкриття виконавчого провадження відомості про повне виконання боржником рішення суду в добровільному порядку у приватного виконавця були відсутні, тому приватним виконавцем правомірно одночасно з відкриттям виконавчого провадження стягнуто основну винагороду приватного виконавця. Жодних обґрунтованих доводів з цього приводу, які б заслуговували на увагу та спростовували висновки суду позивачем не наведено, законність цієї спірної постанови не спростовано.

    Постанова ВС/КАС від 04.08.2020 у справі № 200/13920/19-а

http://reyestr.court.gov.ua/Review/90784166

 

 

  • У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив та чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв’язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

    Фабула справи:  Позивач звернувся до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, третя особа: Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, в якому просив суд визнати протиправною бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України щодо непоновлення виконавчого провадження та стягнути з відповідача 43 020,00 грн. моральної шкоди.  Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції вказав, що позивачем не доведено причинний зв`язок між фактом невиконання Департаментом ДВС рішення суду та душевними стражданнями, завданими позивачу та членам його сім`ї у зв`язку з тривалим невиконанням рішення відповідачем. Питання компенсації моральної шкоди позивачу вирішено Європейським судом з прав людини, що і було пов`язано з тривалим невиконанням остаточного рішення суду, а тому посилання на тривале невиконання рішення суду не пов`язано із предметом розгляду даної справи в суді. Судом апеляційної інстанції постанову суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України грошових коштів в рахунок компенсації моральної шкоди.

    Правова позиція ВС/КАС: Колегія суддів ВС/КАС не погодилась з висновками суду апеляційної інстанції в частині стягнення з Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на користь позивача коштів в рахунок компенсації моральної шкоди.

    Щодо стягнення моральної шкоди, Суд виходив з наступного.

    Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

    У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.

    Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

    При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 319 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

    Зважаючи на ці обставини, Верховний Суд дійшов висновку про те, що негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного не розгляду його звернення перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із діями відповідача, а відтак завдали йому моральної шкоди. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивачу була завдана моральна шкода шляхом тривалого невиконання судового рішення відповідачем, є правильним та обґрунтованим.

    Постанова ВС/КАС від 24.03.2020 р. у справі № 818/607/17

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88385320

 

 

  • Правосуддя не обмежується винесенням судового рішення, а також передбачає його виконання.

    Фабула справи: Суть спору полягає в тому, що фізична особа звернулась до суду з позовом про зобов’язання Управління соціального захисту населення здійснити розрахунок і виплату компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування його легкового автомобіля у розмірі, встановленому Порядком виплати грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та транспортне обслуговування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 р. № 228. Постановою суду першої інстанції у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Проте вказана постанова скасована рішенням суду апеляційної інстанції, яким вирішено задовольнити адміністративний позов. З такими висновками погодився й суд касаційної інстанції. Разом з тим, Управлінням соціального захисту населення судове рішення виконано не у повному обсязі та виплачено компенсацію у меншому розмірі, ніж це передбачено Постановою № 228, у зв’язку з чим позивач звернувся до суду із заявою, в якій просив визнати протиправними дії, вчинені суб`єктом владних повноважень – відповідачем на виконання судового рішення.

    Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що заявлені позивачем вимоги ґрунтуються на хибному висновку щодо трактування пункту 2 Постанови №228, а тому Управління соціального захисту населення при проведенні нарахування та виплати грошових компенсацій на транспортне обслуговування діяло в межах повноважень та у відповідності до чинного законодавства України.

    Правова позиція ВС: Верховний Суд не погодився з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, скасував вказані рішення та ухвалив нову постанову, якою частково задовольнив заяву позивача, визнав протиправними дії Управління соціального захисту населення щодо виконання судового рішення та встановив судовий контроль за таким виконанням, призначивши строк подання суб’єктом владних повноважень звіту про виконання судового рішення.

    Суд виходив з того, що у силу положень п. 2 Постанови № 228 спірна компенсація має нараховуватись позивачу щомісяця у розмірі 22 відсотків від місячного розміру прожиткового мінімуму на одну особу, яка втратила працездатність, а виплата нарахованих за кожен місяць сум має здійснюватися місцевою державною адміністрацією двічі на рік - у березні за перше та у вересні за друге півріччя відповідного року.

    На цій підставі Верховний Суд зазначив, що оскільки судовим рішенням зобов’язано Управління соціального захисту населення здійснити нарахування та виплату компенсації у встановленому Постановою № 228 порядку, відтак, виплата такої компенсації у меншому розмірі, ніж це визначено вказаним нормативним актом, свідчить про неналежне виконання відповідачем – суб’єктом владних повноважень судового рішення.

    КАС/ВС зазначив, що головна мета судового контролю за виконанням рішень в адміністративних справах полягає у реалізації основних завдань адміністративного судочинства при здійсненні адміністративними судами правосуддя, оскільки воно не обмежується винесенням судового рішення, а також передбачає його виконання

    Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про те, що правовий інститут контролю за виконанням рішення суду підлягає застосуванню виключно у разі наявності протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо виконання рішення суду, що порушує права та законні інтереси позивача. Застосування судом до суб`єкта владних повноважень заходів процесуального впливу можливе виключно у випадку встановлення факту невиконання таким суб`єктом владних повноважень дій зобов`язального характеру, визначених рішенням суду на користь особи-позивача, що має бути підтверджено відповідними доказами.

    Постанова Верховного Суду выд 28.04.2020 р. у справі № 611/26/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88958540

 

 

  • Верховний Суд роз’яснив, за яких умов рішення ЄСПЛ вважається повністю виконаним.

    Фабула справи: Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України у виконавчих провадженнях, що призвела до невиконання рішення ЄСПЛ у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява». Бездіяльність полягала у невиконанні рішень національних судів, ухвалених на його користь у 2010–2011 роках.

    Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили частково. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанцій, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач у спірних відносинах щодо виконання рішення Європейського Суду з прав людини від 15.06.2017 р. року в частині виконання рішень національних судів допустив протиправну бездіяльність, внаслідок чого постановлене відносно позивача рішення залишається невиконаним.  Відповідач оскаржив ці рішення в касаційному порядку, пославшись на те, що державний виконавець провів усі необхідні та передбачені законодавством дії з виконання рішення ЄСПЛ, ухваленого на користь позивача.

    Правова позиція ВС: Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу Мін’юсту України, вказавши, що викладені в ній доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

    Спір стосується виконання судового рішення ЄСПЛ від 15 червня 2017 року у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява», у якому зазначено, що Уряд України як держава-відповідач подав односторонні декларації з метою врегулювання порушених у цих заявах питань (з приводу визнання тривалості виконання рішень національних судів), і запропоновано ЄСПЛ вилучити заяви з реєстру справ відповідно до ст. 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Уряд зобов’язався виконати рішення національних судів, зазначених у додатку, які ще підлягають виконанню, а також сплатити кожному заявнику 1000 євро.

    ЄСПЛ прийняв рішення стосовно схвалення умов односторонньої декларації, про що Уряд України одержав повідомлення 24 липня 2017 року.

    Судами попередніх інстанцій було вірно зазначено, що саме вимогами Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» й положеннями Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення платежів, пов’язаних з виконанням рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України (затвердженого постановою КМУ від 07.03.2007 р.№ 408) передбачено, що виплата коштів за рішенням ЄСПЛ в частині виконання рішень національного суду та сплати пені здійснюється за вимогами державного виконавця ДВС України, а виплата коштів на виконання рішення національного суду відбувається не за рахунок відповідача за рішенням національного суду, а з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України.

    Водночас у цій справі державний виконавець, вчиняючи виконавчі дії з виконання рішення ЄСПЛ, не врахував приписів зазначених вище Закону й Порядку № 408, а також Порядку взаємодії Державної виконавчої служби України та Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини під час забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання рішень Європейського суду з прав людини (затвердженого наказом Мін’юсту України 23.09.2013 р. № 1989/5), які є спеціальними у спірних відносинах, і помилково керувався виключно положеннями Закону України «Про виконавче провадження», Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою (затвердженим постановою КМУ від 3 вересня 2014 року № 440) і Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (затвердженим постановою КМУ від 03.08.2011 р. № 845).

    Державний виконавець, всупереч вимогам п. 9 Порядку № 1989/5, у місячний строк з дня отримання автентичного перекладу рішення ЄСПЛ не організував перевірки стану виконання рішення національного суду, не вжив заходів щодо його виконання, не повідомив Секретаріату Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ про неможливість виконання рішення національного суду. Таким чином, вжиті державним виконавцем заходи не призвели до виконання рішення ЄСПЛ в частині виконання рішень національних судів, оскільки кошти на підставі вказаних судових рішень на користь позивача не виплачені.

    Постанова Верховного Суду від 17.03.2020 р. у справі № 820/4832/17

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88245781

 

  • Спори, що виникають під час виконання судових рішень центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у порядку, встановленому Законом України від 05 червня 2012 року №4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», розглядаються адміністративними судами відповідно до норм КАС України.

    Зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вказала на помилковість висновків про можливість оскарження дій суб’єкта владних повноважень до господарського суду, який видав виконавчий документ.

    Постанова від 20 червня 2018 року у справі № 916/1227/16 та від 29 серпня 2018 року у справі № 916/376/15-г

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75133481

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76262581 

 

 

  • Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків щодо підвідомчості адміністративному суду спору стосовно оскарження постанов про стягнення виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій.

    Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного нормами процесуального законодавства, Закон України "Про виконавче провадження" встановлює спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

    Постанова від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/74660021 

 

  • Постанова ДВС про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами відповідно до п.7 ч. 2 ст. 17 Закону України "Про виконавче провадежння", а тому їх оскарження підлягає в порядку КАС (незалежно від того судом якої юрисдикції видані виконавчі листи по справі).

  Постанова від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74777526 

 

  • Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 КАС України.

    Постанова від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 906/530/17

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73001394

 

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/76615350

 

 

  • Заміна сторони у виконавчому провадження може бути здійснена саме у виконавчому провадженні, тобто з моменту відкриття виконавчого провадження до його закінчення.

    Вирішальними для з'ясування питання щодо заміни сторони виконавчого провадження обставинами є факт відкриття виконавчого провадження у встановленому законодавством порядку, набуття сторонами у справі, рішення в якій підлягає примусовому виконанню, статусу сторін виконавчого провадження (стягувача, боржника), а також факт вибуття сторони (смерть громадянина, оголошення його померлим, реорганізація юридичної особи, відступлення права вимоги, переведення боргу) та перехід її прав і обов'язків до іншої фізичної або юридичної особи.

    Постанова від 15 травня 2018 року у справі №815/5279/13-а

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73972286 

 

  • Заміна сторони виконавчого провадження застосовується у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження. Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2018 року у справі №826/12501/15.
 http://reyestr.court.gov.ua/Review/72289972 

 

  • Стягнення виконавчого збору є безумовною дією державного виконавця у межах виконавчого провадження та ефективним засобом стимулювання боржника до намагання виконати рішення суду самостійно до відкриття виконавчого провадження.

    Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов`язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження. На момент відкриття виконавчого провадження виконавець не володіє будь-якою інформацією від боржника щодо виконання судового рішення, оскільки вчинення будь-яких дій до відкриття виконавчого провадження Законом України "Про виконавче провадження" не передбачено.

    Постанова від 07 березня 2018 року у справі №750/7624/17

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/72693100 

 

  • Позивач оскаржив дії державного виконавця, який при виконанні рішення суду стягнув на його користь лише частину присудженої моральної шкоди за виключенням вирахуваної суми податку.

    Верховний Суд визнав незаконним оподаткування суми відшкодування моральної шкоди, стягнутої за рішенням суду, зазначивши, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, підлягають оподаткуванню, крім сум, які за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податків унаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю.

    Постанова від 25 липня 2018 року у справі  № 180/683/13-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75690730  

 

  • Велика Палата Верховного Суду зробила висновок щодо єдиного підходу у вирішенні спорів про належне виконання зобов’язання, визначеного в іноземній валюті.

    У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням.

  Постанова від 04 липня 2018 року у справі №  761/12665/14-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296546 

 

  • Системний аналіз законодавства дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Останні підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення, внаслідок чого виплачена працівнику сума зменшується на суму податків і зборів. 

    Отже, присуджений судом заробіток за час вимушеного прогулу виплачується роботодавцем з утриманням суми податків і зборів.

    За таких обставин, дії державного виконавця по винесенню постанови про арешт коштів роботодавця - незаконні.

    Постанова від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/75690203 

 

  • Якщо виконанню підлягає рішення іншого органу (не суду) і відсутній спеціальний закон, що передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів ДВС, у такому випадку підлягають застосуванню імперативні норми ч. 2 ст. 74 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження», якою установлено оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших (не судових) органів (посадових осіб) шляхом подання скарги до відповідного адміністративного суду.

    Постанова від 14 березня 2018 року у справі № 213/2012/16

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/72970283 

 

  • У цій справі предметом розгляду була заява ГУ Держпраці про поновлення строку для пред'явлення до виконання постанови ГУ Держпраці про накладення  штрафу за допущене порушення законодавства про працю.

    Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при визначенні юрисдикційності справи за заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно встановити на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження.

    Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою або приватним виконавцем на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні.

    Якщо примусове виконання здійснюється на підставі документів, виданих іншими органами, такі заяви учасників виконавчого провадження розглядаються у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення до суду, чи статтею 287 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

    Отже, вказана заява має розглядатися судом за місцем виконання постанови у порядку адміністративного судочинства.

    Постанова від 12 вересня 2018 року у справі № 442/2270/17-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76615088 

 

  • Спір з ВДВС про визнання дій державного виконавця неправомірними та скасування постанов про стягнення виконавчого збору та штрафу.

    Встановивши, що при розгляді справи особа неодноразово зверталася до судів як адміністративної, так і цивільної юрисдикцій, з метою недопущення порушення права на доступ до правосуддя Велика Палата Верховного Суду, констатуючи приватноправову природу спору, прийняла рішення, що внаслідок непослідовності національного суду цей спір у відповідній справі має бути розглянуто в порядку адміністративного судочинства.

    Постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 158/534/16-а

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77848764 

 

  • У даній справі оскаржувалися дії Управління Держказначейства з приводу повернення без виконання наказу господарського суду.

    Висновок Великої Палати Верховного Суду: аналіз законодавства дає підстави для висновку про те, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження, і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Порядком особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.

    Отже, спори, які виникають під час здійснення центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, своїх повноважень щодо виконання судових рішень відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09 2011 року N845, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

    Постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 905/2087/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77801410 

 

  • Справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

    До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

    Постанова від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78376897 

 

  • Відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків та його паспортні дані не є обов’язковою підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання і не позбавляє виконавця скористатися своїм правом та отримати таку інформацію у відповідних установах.

    Верховний Суд посилався на ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

    Головним завданням виконавчого провадження є правильне і своєчасне виконання судового рішення.

    Повернення виконавчого документа через відсутність у виконавчому листі даних про особу має ознаки формальності, оскільки у виконавця під час виконання судового рішення не виникає проблем із отриманням такої інформації з баз даних і реєстрів.

     Постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 471/283/17-ц, від 27 грудня 2018 року у справі № 469/1357/16-ц

http://reyestr.court.gov.ua/Review/76103235

 

 

  http://reyestr.court.gov.ua/Review/78979800   

 

  • Публічне акціонерне товариство, яке не є стороною виконавчого провадження, звернулося до адміністративного суду з позовом про визнання недійсною і скасування вимоги приватного виконавця.

    Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, окружний адміністративний суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що спірні правовідносини виникли під час виконання рішення господарського суду, і тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства тим судом, який видав виконавчий документ (наказ).

    Однак Велика Палата Верховного Суду визнала такі висновки судів попередніх інстанцій помилковими, оскільки ПАТ не є стороною виконавчого провадження і не наділене процесуальним правом щодо оскарження вимоги приватного виконавця в порядку ст. 339 ГПК України.

    При цьому згідно із ч. 1 ст. 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

    Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

    Постанова від 27 березня 2019 року у справі № 823/359/18

 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81574010 

 

  • Відділ примусового виконання рішень не є належним відповідачем у справі при оскарженні дій / бездіяльності державної виконавчої служби.

    З аналізу положень Закону України «Про державну виконавчу службу», ст. 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», ч. 3 ст. 287 КАС України, Типового положення  про управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, випливає, що належними відповідачами у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідні органи державної виконавчої служби, а саме: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних територіальних управлінь юстиції.

    Таким чином, структурні підрозділи органів державної виконавчої служби, зокрема, відділи примусового виконання рішень, не є органами державної виконавчої служби у розумінні Закону, що виключає можливість їхньої участі як відповідачів у справах.

    Постанова від 11 червня 2019 року у справі № 303/3418/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/82315800 

 

  • Особа звернулася до суду зі скаргою, в якій просила визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору і зняти із земельної ділянки арешт, накладений у межах виконавчого провадження, оскільки після його закінчення арешт не було знято саме з метою забезпечення стягнення виконавчого збору.

    Вирішуючи питання щодо юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.

    Скарга на дії державного виконавця стосується забезпечення стягнення виконавчого збору, усі питання з виконання якого вирішуються в порядку адміністративного судочинства. При цьому законність накладеного виконавцем арешту на земельну ділянку залежить від наявності підстав для стягнення зі скаржниці виконавчого збору.

    Водночас вимоги про зняття арешту з майна пов’язані з вирішенням питання щодо стягнення виконавчого збору, яке не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ці вимоги мають розглядатися разом із вимогами про визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору в порядку адміністративного судочинства.

    Постанова від 29 травня 2019 року у справі № 2-1409/11

 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82316154 

 

  • У даній справі Товариство звернулось до суду із позовом до органу Державної виконавчої служби, у якому порушено питання відсутності у ДВС повноважень відкривати виконавчі провадження з примусового виконання постанов Держаної служби України з безпеки на транспорті та всіх його управлінь щодо застосування адміністративно-господарських штрафів.

    Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу Товариства, зробив висновок про те, що позивачем у компетенційних спорах є суб`єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб`єкт владних повноважень, відповідач, своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або у випадку, коли прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

    Отже, вимоги підприємства, яке не є суб’єктом владних повноважень про встановлення відсутності компетенції (повноважень) органів ДВС приймати до виконання постанови територіальних органів Управління Державної служби України, не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір щодо відсутності компетенції (повноважень) допускається виключно між суб`єктами владних повноважень.

    Постанова від 05 липня 2019 року у справі № 802/833/17-а

http://reyestr.court.gov.ua/Review/82857551