flag Судова влада України

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Зміст правової позиції, висновку

Посилання на рішення Верховного Суду в ЄДРСР

  • За результатами розгляду будь-яких основних питань, в тому числі про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, у межах повноважень територіального органу Держгеокадастру цей орган має видавати відповідний наказ. Відповідно, такі рішення не можуть оформлятися листами у відповідь на клопотання заявника. Листи складаються лише у разі надання відповіді на звернення громадян.

     

    Фабула справи: Особа звернулась з позовом до обласного ГУ Держгеокадастру, в якому просила визнати протиправним рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. . Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що на момент надання відповідачем відповіді позивачу на його заяву-клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, , вказану земельну ділянку вже було включено до Переліку земельних ділянок, права оренди на які виставляються на земельні торги окремими лотами. Зважаючи на викладене, у зв`язку з невідповідністю місця розташування спірної земельної ділянки вимогам ЗК України (така включена до Переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, права на які виставляються на земельні торги у формі аукціону), суди дійшли висновку про те, що відповідач правомірно відмовив у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність спірної земельної.

     

    Правова позиція ВС/КАС: Верховний Суд з такими висновками судів попередніх інстанцій не погодився та дійшов висновку про необхідність задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

    Оскільки протиправна бездіяльність відповідача полягає у неприйнятті ним жодного з тих рішень, які передбачені у ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України, у визначений законом строк, належним способом захисту прав позивача є зобов`язання ГУ Держгеокадастру прийняти відповідне рішення, тобто рішення про надання або рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

    Відповідно до ч. 9 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

    Ч. 10 ст. 118 ЗК України визначено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

    Отже, ненадання відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови у його наданні у встановлений строк не перешкоджає розробці проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки особа має право замовити розробку такого проекту самостійно. Таким чином, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не є рішенням, без якого не може бути реалізоване право на отримання земельної ділянки у власність.

    Відтак, оскільки протиправна бездіяльність у вигляді ненадання дозволу не перешкоджає розробці проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, то, на думку Суду, і протиправне рішення у вигляді незаконної відмови у наданні дозволу, теж не повинно бути перешкодою.

    Таким чином, у разі протиправної бездіяльності відповідного органу у вигляді ненадання дозволу у належній формі на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у встановлений строк, відповідно до абзацу третього частини сьомої статті 118 ЗК України особа має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

     

    Постанова ВС/КАС від 29.07.2020 у справі № 815/3774/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/90652744

 

 

  • Укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту між органом місцевого самоврядування і замовником, який має намір забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, є обов`язковим в силу вимог Закону.

    Фабула справи: Позивач  звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету міської ради міста Кропивницького, в якому просив визнати незаконною бездіяльність та зобов`язати відповідача укласти з ним договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста на об`єкт містобудування.

    Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста є обов`язком сторін. Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» не передбачено підстав для відмови в укладенні такого договору.

    Підставою для відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Кіровоградської міської ради укласти договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста на об`єкт містобудування слугувало те, що суд не повноважний перебирати управлінські функції суб`єкта владних повноважень, вирішувати питання, віднесені до виключної компетенції та зобов`язувати такого суб`єкта приймати рішення.

    Правова позиція КАС/ВС: Верховний Суд з такими висновками судів попередніх інстанцій не погодився, рішення останніх в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Виконавчого комітету міської ради міста Кропивницького укласти договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста скасував, зазначивши наступне.

    Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що «ефективний засіб правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. 

    Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав, захист законних інтересів і, у випадку задоволення судом його вимог, рішення повинно мати наслідком реальне відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернувся до суду.

    Сама лише констатація протиправності бездіяльності не може ефективно захистити позивача, оскільки у такому разі можливість використання висновків суду може бути невиправдано ускладнене діями або подальшою бездіяльністю органів влади держави-відповідача, їх врахування цілковито залежить від відповідача. Це не сумісно з критеріями ефективності судового захисту.

    Отже, визнаючи бездіяльність протиправною, суд повинен в силу закону застосувати і спонукаючий засіб впливу, зобов`язуючи відповідача виправити порушення у спосіб вчинення певної дії.

    Постанова КАС/ВС від 04.08.2020 у справі № 340/2074/19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/90755073 

 

  • Неможливість встановити особи (власника), яка здійснила самочинне будівництво не змінює порядок вирішення питання знесення нерухомого майна,  що має вирішуватися виключно у судовому порядку. Рішення, які приймаються органом місцевого самоврядування у межах повноважень, не можуть підміняти судові рішення.

    Фабула справи:  Харківська місцева прокуратура №1 звернулася до суду з позовом до Харківської міської ради, в якому просила визнати протиправним та нечинним рішення 2 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 23.12.2015 «Про затвердження Порядку вжиття заходів щодо очищення території міста Харкова від незаконно розміщених об`єктів».

    Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що стаття 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та стаття 376 ЦК України, які регулюють питання знесення об`єктів самочинного будівництва, не застосовуються у разі неможливості встановити особу, яка здійснила самочинне будівництво, до якої може бути пред`явлено позов. У такому випадку підлягає застосуванню затверджений Харківською міською радою Порядок.

    Правова позиція ВС/КАС: Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права та дійшов таких висновків.

    У частині першій статті 38 Закону №3038-VI визначено, що у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

    У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

    У пункті 3.1 Порядку передбачено, що очищення території міста Харкова від незаконно розміщених об`єктів здійснюється на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради про очищення території міста Харкова.

     «Незаконно розміщені об`єкти» у розумінні Порядку є розміщені на землях комунальної власності без належних правових підстав будівельні споруди, будинки, об`єкти благоустрою, окремі будівельні конструкції та їх елементи, об`єкти (елементи) благоустрою з влаштуванням фундаментів (використанням фундаментних основ, опор).

    Таким чином, затверджений оскаржуваним рішенням міської ради Порядок урегульовує питання знесення об`єктів нерухомого майна.

    Отже, пункт 3.1 Порядку прямо суперечить статті 38 Закону №3038-VI та статті 376 ЦК України, яка визначає лише судовий порядок вирішення питання знесення нерухомого майна.

    Верховний Суд зауважує, що неможливість встановлення особи (власника), яка здійснила самочинне будівництво, з огляду на статтю 38 Закону №3038-VI, не змінює порядок вирішення питання знесення нерухомого майна, що має вирішуватися виключно у судовому порядку.

    Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються у силу статті 124 Конституції України. Тому рішення, які приймаються органом місцевого самоврядування у межах повноважень, не можуть підміняти судові рішення.

    Зважаючи на викладене, Суд дійшов висновку, що рішення міської ради від 23.12.2015 не відповідає Конституції України та Закону №3038-VI, під час його прийняття Харківською міською ради було перевищено свої повноваження. А тому, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню,  а касаційна скарга задоволенню.

    Постанова ВС/КАС від 15.07.2020 у справі № 820/4015/16

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/90424910?fbclid=IwAR3x_bHdpMqRpkdzKGlsbhuWbs6jLRwh9pqyd9GTS0EoU2ZhFlKtInVzIkc

 

 

  • Відсутність належним чином оформленого рішення Держгеокадастру про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи відмову у його наданні у формі наказу, свідчить про те, що повноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які повинен був ухвалити за законом, а лист не є рішенням, що прийнято за належним розглядом клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

    Фабула справи: Позивачка звернулась до суду з позовом до ГУ Держгеокадастру в області, в якому просила суд визнати протиправними дії ГУ Держгеокадастру в області щодо відмови у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Суди попередніх інстанцій позов задовольнили, встановивши, що підстави для ненадання позивачам дозволу на розробку проекту землеустрою, передбачені ст. 118 ЗК України, відсутні.

    Правова позиція ВС/КАС: Верховний Суд з такими висновками судів попередніх інстанцій погодився. Судами встановлено, що відмовляючи позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно спірної земельної ділянки, відповідач зазначив, що земельний масив, в якому позивач бажає отримати земельну ділянку, передбачений для задоволення потреб учасників антитерористичної операції в земельних ділянках та підлягає розподілу в першочерговому порядку саме між цією категорією громадян.

    Разом з тим, розпорядженням КМУ № 898 від 19.08.2015 "Питання забезпечення учасників антитерористичної операції та сімей загиблих учасників антитерористичної операції земельними ділянками" не встановлено заборону надання дозволу на розроблення документації із землеустрою та не заборонено передавати інші, ніж у переліку земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у приватну власність в межах норм безоплатної приватизації для осіб, які не є учасниками антитерористичної операції.

    Колегія суддів зазначає, що відсутність належним чином оформленого рішення ГУ  Держгеокадастру в області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність чи відмову у його наданні у формі наказу, свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом. Лист не є рішенням, що прийнято за належним розглядом клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

    Отже, наданий відповідачем лист не може оцінюватись як належна правова відмова у наданні такого дозволу, оскільки питання вирішене не у встановленому законом порядку.

    Відповідач діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Земельним кодексом України, без дотримання вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, що свідчить про допущення відповідачем як суб`єктом владних повноважень протиправної бездіяльності стосовно розгляду поданих позивачем заяви.

    Постанова ВС/КАС від 18.06.2020 у справі № 803/1237/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/89896397

 

 

  • Якщо при відчуженні частини земельної ділянки для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування автомобільних доріг решта її площі не може використовуватись за цільовим призначенням, то за вимогою власника відчуженню підлягає вся земельна ділянка.

    Фабула справи:  Районна державна адміністрація звернулась з позовом до фізичної особи, в якій просила примусово відчужити земельну ділянку, належну відповідачеві, з мотивів суспільної необхідності.

    Другий апеляційний адміністративний суд позов задовольнив частково мотивуючи це тим, що будівництво та реконструкції автомобільної дороги загального користування Н-31 Дніпро - Царичанка - Кобеляки - Решетилівка є тією суспільною потребою, яка відповідно до приписів ст.8 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" та прецедентної практики Європейського Суду з прав людини дозволяє державі в особі органів виконавчої влади відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, приймати рішення про викуп земельних ділянок та, у випадку недосягнення згоди з власником земельної ділянки щодо умов викупу, звертатися до суду із вимогами про примусове відчуження такої земельної ділянки.

    Правова позиція ВС/КАС: Колегія суддів, розглянувши спір, скасувала рішення суду першої інстанції, зазначивши наступне.

    Приписами ч. 1 ст. 15 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності"  №1559-VІ, серед іншого, передбачено, що у разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об’єктів для суспільних потреб зазначені об’єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення <…> лінійних об’єктів та об’єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, морських портів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об’єктів, необхідних для їх експлуатації.

    Порядок примусового відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності, визначений у ст. 16 Закону №1559-VІ, відповідно до якої орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону звертається до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження зазначених об`єктів.

    З огляду на викладене, примусове відчуження земельної ділянки відбувається лише для загальнодержавних потреб чи потреб територіальної громади, що у свою чергу дає можливість власнику земельної ділянки бути захищеним від неправомірного посягання.

    Абзацом 2 ч. 5 ст. 3 Закону України  №1559-VІ передбачено спеціальне регулювання відчуження частини земельної ділянки саме для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування автомобільних доріг, мостів, естакад та об’єктів, необхідних для їх експлуатації.

    При цьому норма законодавства надає пріоритет саме волі власника земельної ділянки щодо вирішення питання про можливість раціонального використання решти її площі за цільовим призначенням. Буквальне тлумачення вказаної норми свідчить, що законодавцем не висувається вимог щодо необхідності доведення власником землі неможливості раціонального використання решти земельної ділянки і власник наділений правом самостійно визначати можливість або неможливість використання решти земельної ділянки, а також звертатися з вимогою про відчуження всієї земельної ділянки.

    Постанова Верховного Суду від 10.06.2020 року у справі № 851/25/19

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89732571 

 

  • Відсутність реалізації компетентними органами своїх повноважень щодо встановлення меж міста не свідчить про фактичну відсутність таких меж.

    Фабула справи: Прокурор в інтересах держави звернувся до Ірпінської міської ради Київської області про визнання протиправними та скасування рішень, що стосуються розробки детального плану території забудови кварталу м. Ірпеня, обмеженого вул. Маяковського, пров. Озерним, вул. Достоєвського та вул. Гайдара, і затвердження цього плану.

    Прокурор, зокрема, доводив, що земельні ділянки, які знаходяться в межах цього кварталу, розташовані за межами м. Ірпеня, а тому відповідач не має повноважень щодо вирішення питання про затвердження детального плану цієї території.

    Судами першої та апеляційної інстанцій в задоволенні позовних вимог відмовлено на підставі розшифровки перших десяти знаків кадастрових номерів цих земельних ділянок. Суди вважають, що однакові цифри в кадастрових номерах свідчать про розташування цих ділянок саме в межах м. Ірпеня, отже, прийняття оскаржуваних рішень належить до повноважень відповідача.

    Правова позиція Верховного Суду: Колегія суддів встановила, що висновок судів попередніх інстанцій є помилковим, а Державний кадастровий реєстратор не наділений повноваженнями встановлювати межі населених пунктів або визначати належність певної земельної ділянки до території населеного пункту.

    Частиною 1  ст. 174 ЗК України  встановлено, що рішення про встановлення і зміну меж районів і міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради АР Крим, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад. Водночас у разі якщо межі населених пунктів не встановлені в порядку, визначеному ЗК України, судам належить виходити з фактичних меж населених пунктів.

    Таким чином, законом регламентований порядок встановлення меж населених пунктів. Судам необхідно встановити, чи були встановлені межі населених пунктів у встановленому законом порядку, після чого з`ясувати, у межах якого з них перебуває спірна земельна ділянка.

    Водночас, у разі якщо межі населених пунктів не встановлені у порядку, визначеному Земельним кодексом України, судам належить виходити з фактичних меж населених пунктів. Так, відсутність реалізації компетентними органами своїх повноважень щодо встановлення меж міста не свідчить про фактичну відсутність таких меж.

    Проте, судами попередніх інстанцій не було з`ясовано на підставі належних та допустимих доказів питання, в межах якого населеного пункту розташовані спірні земельні ділянки.

    З`ясування цих обставин на підставі належних та допустимих доказів має визначальне значення для правильного вирішення справи, а тому ухвалення судами  рішень без їх з`ясування та належної оцінки є помилковим.

    Постанова Верховного Суду від 03.03.2020 року у справі № 367/6388/16-а

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88027671

 

 

  • Мешканці територіальної громади  є суб’єктами звернення до адміністративного суду із вимогою про визнання протиправним та скасування рішення про затвердження генерального плану, оскільки мають на меті відновлення їх суспільного права щодо участі у плануванні та забудові території на місцевому рівні.

    Фабула справи: Позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення порушив процедуру розробки містобудівної документації і процедуру громадських слухань щодо врахування громадський інтересів. Суди попередніх інстанцій у задоволенні позову відмовили з огляду на те, що виготовлення, погодження та затвердження генерального плану с. Трипілля відбувалося послідовно відповідно до вимог чинного законодавства, з врахуванням пропозицій мешканців територіальної громади. Зокрема, з огляду на відсутність доказів порушення спірним рішенням законних права та інтересів позивачів.

    Верховний Суд, розглянувши матеріали справи, не погодився з висновками судів попередніх інстанцій та встановив, що судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55 Конституції України та статті 6 КАС України (у редакції на час звернення позивачів до суду), яка кореспондується із статтею 5 КАС України (в чинній редакції) в порядку адміністративного судочинства.

    Право на оскарження рішень органів місцевого самоврядування мають особи, щодо яких застосовано відповідне рішення, а також особи, які є суб`єктами правовідносин, де застосовуються прийняті органами місцевого самоврядування акти.

    Верховний Суд зазначає, що суспільним інтересом звернення до суду з вимогою, зокрема, визнати протиправним і скасувати рішення про затвердження генерального плану населеного пункту, є судовий розгляд існуючого спору, що у своїй основі має відновлення законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання щодо планування забудови та розвитку території на місцевому рівні.

    У спірному випадку, позивачі відносяться до кола осіб, на яких поширюється дія оскаржуваного рішення, оскільки останні є мешканцями територіальної громади села с. Трипілля, що спростовує висновки суду апеляційної інстанції про відсутність порушених права та інтересів заявників.

    Постанова Верховного Суду від 18.03.2020 р. у справі № 372/2503/16-а

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88305201

 

  • Міська влада вправі демонтувати малу архітектурну форму чи тимчасову споруду виключно у тому випадку, якщо це самостійно не здійснив її власник в строки, зазначені приписі.

    Фабула справи: Позивач звернувся до Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради, Комунального підприємства «Київблагоустрій» з позовом, обґрунтованим тим, що демонтаж та знесення нежилого будинку, належного на праві власності позивачу, відбувся з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна споруда не належить до тимчасових споруд, а є нежилим приміщенням, згідно з договором купівлі-продажу останнього. Крім того, позивач зазначав, що демонтаж та знесення відбулося з порушеннями п. 13 Правил благоустрою міста Києва, оскільки на адресу ТОВ не надходив припис про необхідність усунення відповідних порушень.При ухваленні судових рішень суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що доручення Департаменту є протиправним та підлягає скасуванню, тому що Департаментом було порушено процедуру його винесення, оскільки позивача, як власника спірної споруди, не було повідомлено про майбутній її демонтаж із зазначенням законодавчо мотивованих на це підстав.

    Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погодився із рішенням судів попередніх інстанцій та встановив наступні висновки у цій справі.

    Департамент міського благоустрою виконавчого органу міської ради вправі вживати дії щодо демонтажу малої архітектурної форми чи тимчасової споруди виключно у тому випадку, якщо власник такої малої архітектурної форми чи тимчасової споруди не здійснив самостійно демонтаж в строки, зазначені у направленому йому приписі.

    Направлення припису іншій особі, зокрема, попередньому власнику чи користувачу спірної споруди, не є належним виконанням вимог Правил благоустрою міста Києва та не породжує у Департаменту права вживати дії щодо демонтажу такої споруди.

    І хоча питання належності демонтованої споруди до категорії малої архітектурної форми чи тимчасової споруди не стосувалось предмету доказування у даній справі, Верховний Суд наголосив, що зазначений порядок демонтажу стосується виключно малих архітектурних форм та тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності. Як встановлено судами, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що демонтована споруда була виготовлена з полегшених конструкцій без улаштування фундаменту, що властиво для малих архітектурних форм. Навпаки, фотоматеріали та документи, які наявні в матеріалах справи, свідчать, що споруда визначена як нежилий будинок; мала бетонний фундамент, стіни виготовлені з цегли, зовні облицьовані керамічною плиткою, споруда мала цегельні перегородки, бетонну монолітну стелю та цементну підлогу.

    Отже, самого лише посилання Департаменту на той факт, що спірній споруді не присвоювалася поштова адреса, недостатньо для визнання її тимчасовою спорудою у розумінні ст. 1 Закону України від 06.09.2005 року № 2807-IV «Про благоустрій населених пунктів» та для цілей застосування порядку демонтажу згідно п. 13 Правил благоустрою міста Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 25.12.2008 року № 1051/1051, порушенням яких з боку відповідача в основному і мотивоване судове рішення.

    Постанова Верховного Суду від 27.02.2020 р. у справі № 826/14017/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87869268

 

  • Спір з приводу знесення самочинного будівництва за позовом органу ДАБК не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізує у спірних правовідносинах надані  законом владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. 

    Постанови від 11 квітня 2018 року у справі №161/14920/16-а,  від 16 травня 2018 року у справі №522/5487/17

http://reyestr.court.gov.ua/Review/73837586 

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74266161 

 

  • Проведенню будівельних робіт на території заповідника, в архітектурній охоронній зоні, в зоні охоронюваного ландшафту та на території пам'ятки ландшафту передують отримання ряду дозвільних документів, погоджень, висновків тощо, що у свою чергу, виключає декларативний принцип оформлення замовником документів на право виконання будівельних робіт на об'єктах будівництва, які відносяться до I - III категорій складності.

    Перевіркою було установлено невідповідність розробленої проектувальником документації вимогам законодавства у сфері містобудівної діяльності, у зв'язку із заниженням класу наслідків відповідальності та категорії складності об'єкта будівництва.

    Підставою для скасування органом державного архітектурно-будівельного контролю реєстрації декларації є установлення факту наведення у ній замовником недостовірних даних, у даному випадку, в частині категорії складності об'єкта будівництва, що у свою чергу дає підстави вважати об'єкт самочинним будівництвом за ознаками наведеними у цій нормі, які є самостійними.

    У зв’язку з цим відповідачем правомірно скасовано реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт та про готовність об'єкта до експлуатації. 

  Постанова від 14 березня 2018 року у справі №826/10310/17

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/72790986 

 

  • Звертаючись до адміністративного суду з позовом про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що третя особа здійснює реконструкцію частини будинку, який належить їй на праві власності, без дозвільних документів та без його згоди як власника іншої частини цього ж будинку.

    Позивач фактично оспорює дозвіл (дії), який є правовим актом індивідуальної дії. Такий правовий акт породжує права й обов'язки тільки для тих суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким його адресовано. Таким чином, відсутність у будь-кого (крім власника нерухомого майна), у тому числі і позивача, прав чи обов'язків у зв'язку із оскаржуваним рішенням (дією) не породжує для останнього права на звернення із цим позовом у порядку адміністративного судочинства.

    Спірні правовідносини між учасниками справи виникли внаслідок проведення третьою особою незаконної реконструкції належної їй частини будинку, яка заподіяла шкоду майну позивача, а тому у позивача виникла необхідність захисту його цивільних (майнових) прав. Отже, вимоги щодо неправомірності реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт є похідними і можуть бути розглянуті при вирішенні цивільним судом питання щодо законності проведення третьою особою будівельних робіт у своїй частині будинку.

    Ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

    Постанова від 22 серпня 2018 року у справі 815/1568/16.

    Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 802/233/16-а та від 27 червня 2018 року у справі № 814/104/17.

  http://reyestr.court.gov.ua/Review/76077052 

 

  • Якщо фізична особа оспорює правомірність набуття іншою особою речового права, яке було зареєстроване на підставі декларації про готовність об'єкта до експлуатації, спір про скасування реєстрації такої декларації, скасування свідоцтва про право власності, а також рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є приватноправовим і має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

    (у даній справі спірні правовідносини виникли щодо правомірності набуття фізичною особою – скаржником права власності на новостворений об'єкт нерухомості, що знаходиться на земельній ділянці, сусідній із ділянкою позивача).

    Постанова від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977510 

 

  • Причиною звернення до суду стала незгода позивача з рішенням сільради про затвердження змін до генерального плану території села. Ці зміни є перешкодою для надання їй у власність земельної ділянки, щодо якої вона розробила проект землеустрою.

    Висновки Верховного Суду:

    Зважаючи на предмет та підстави даного позову, надання оцінки правомірності рішення сільської ради потребувало з боку судів аналізу обставин щодо: (1) законності підстав і дотримання порядку внесення змін до генерального плану села; (2) кола осіб, на яких поширюється оскаржуване рішення, порушення їхніх прав та інтересів; (3) співвідношення балансу інтересів та правових наслідків оскаржуваного рішення, як в цілому для жителів села, так і для позивача та третіх осіб.

    Верховний Суд дав оцінку встановленим судам обставинам по вказаним критеріям, погодившись, що Позивач має законний інтерес - прагнення отримати земельну ділянку у власність, - який може бути предметом судового захисту.

    Водночас зазначив, що надання дозволу органом місцевого самоврядування на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності не означає позитивного рішення про передачу її в користування, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом передачі.  Надання такого дозволу не покладає на раду обов'язку (не є підставою для виникнення зобов'язання перед особою, яка розробила проект землеустрою) щодо надання цієї земельної ділянки у власність. Рада може відмовити у затвердженні проекту та наданні земельної ділянки у власність з підстав, визначених законом, зокрема у разі невідповідності місця розташування ділянки вимогам генеральних планів населених пунктів.

    Отже, рішення про затвердження чи зміну генерального плану села не створює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов'язків окремих осіб. До того ж, права власності чи користування земельною ділянкою позивач не набула.

    Законом не заборонено вносити зміни до генерального плану населеного пункту у разі надання дозволу на розробку проектів землеустрою на земельні ділянки, що розташовані у межах території, якої торкаються зміни.

    Приймаючи рішення сільська рада діяла на підставі та в межах повноважень, визначених законом.

    Постанова від 03 квітня 2019 року у справі № 509/4722/16-а

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80926775 

 

  • Дозвіл на виконання будівельних робіт може бути анульовано органом державного архітектурно-будівельного контролю у разі встановлення під час перевірки, що замовником будівництва здійснено коригування технічної документації з порушенням встановленого законом порядку.

    У цій справі Товариство (позивач) – замовник будівництва звернувся до суду з адміністративним позовом до ДАБІ з вимогою скасувати наказ про анулювання дозволу на будівництво, посилаючись на те, що такий дозвіл відповідно до закону є чинним до моменту завершення будівництва.

    Верховний Суд виходив з наступного. Після отримання дозволу на будівництво проектну документацію об'єкта будівництва було скориговано, у результаті чого змінилися техніко-економічні показники (збільшилися площа забудови, будівельний об'єм, загальна площа, загальна площа квартир, висота будівлі, змінилася поверховість). Під час розгляду справи суди з’ясували, що скоригована проектна документація розроблена з порушенням вимог містобудівного законодавства, її окремі положення не відповідають містобудівним нормам та стандартам, а також що скоригована проектна документація не погоджена у встановленому порядку.

    Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої коригування проектної документації здійснюється шляхом внесення змін до затвердженого (схваленого) проекту будівництва на підставі завдання на коригування; скоригована проектна документація підлягає погодженню у встановленому законом порядку. При цьому у разі, якщо дозвіл на будівництво об’єкта виданий на підставі проектної документації, яка у подальшому була скоригована з порушенням вимог законодавства, такий дозвіл може бути анульований органом державного архітектурно-будівельного контролю у встановленому законом порядку.

    Постанова від 24 квітня 2019 року у справі 826/20177/16

http://reyestr.court.gov.ua/Review/81431125 

 

  • Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову Товариства до ДАБІ, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходили з того, що позивачем не допущено порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності у вигляді непогодження у встановленому законом порядку з Міністерством культури і туризму України історико-містобудівного обґрунтування, а тому накладення на ТОВ штрафу є необґрунтованим. На виконання вимог законодавства позивачем було розроблене історико-містобудівне обґрунтування, яке листом направлено на погодження до Міністерства культури України. Згаданий лист зареєстрований у Міністерстві культури України, проте історико-містобудівне обґрунтування погоджене не було і рішення про відмову у погодженні не приймалось.

    Верховний Суд погодився з тим, що в даному випадку має застосовуватись встановлений Законом України від 06.09.2005 № 2806-IV «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» принцип мовчазної згоди, згідно з яким суб`єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови якщо суб`єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.

    Отже, дозвільний орган зобовязаний протягом десяти робочих днів надати суб`єкту звернення дозвіл або вмотивовану відмову у видачі документа дозвільного характеру. В протилежному випадку документ дозвільного характеру вважається виданим днем закінчення строку розгляду заяви дозвільним органом за принципом мовчазної згоди.

    Таким чином, невиконання суб`єктом владних повноважень у встановлений строк обов`язків щодо прийняття рішення за результатами розгляду звернення позивача звільняє останнього від відповідальності за здійснення ним господарської діяльності без відповідного дозволу, оскільки такий не отриманий в наслідок бездіяльності суб`єкта уповноваженого на видання дозволу.

    Постанова від 21 серпня 2019 року  у справі № 826/25865/15

http://reyestr.court.gov.ua/Review/83800042 

 

  • За результатами позапланової перевірки ДАБІ склала Акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, яким встановлено, що замовник будівництва – ТОВ виконало роботи з реконструкції автозаправної станції за рахунок будівництва стаціонарного заправника газу без документа, що дає право на виконання будівельних робіт. За наслідками перевірки складено приписи та винесено постанову про накладення штрафу за вчинення правопорушення, передбаченого абз. 3 п. 5 ч. 2 ст. 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності».

    ТОВ зазначило, що стаціонарний автомобільний газоправний прилад модульного типу на металевому каркасі є цілісним заводським виробом, його розміщення не має ознак будівництва, встановлюється без фундаменту, що, зокрема, підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи, а тому відповідач не мав правових підстав для притягнення підприємства до відповідальності за правопорушення у сфері містобудівної діяльності.

    Верховний Суд відмовив у задоволенні позову з таких підстав.

    В ході розгляду справи суди встановили, що автозаправна станція ТОВ віднесена до V категорії складності як об’єкт підвищеної небезпеки (Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

    Суд вказав, що розміщення (встановлення) додаткового обладнання для технологічних операцій з приймання, зберігання та заправлення зрідженим газом (пропан-бутаном) транспортних засобів на діючій АЗС (об’єкт підвищеної небезпеки) призведе до зміни її основних техніко-економічних показників, тому вважається реконструкцією і потребує дозволу ДАБІ.

    За наслідками розгляду цієї справи Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого розміщення виконаного цілісним заводським виробом стаціонарного заправника газом на раніше введеній в експлуатацію автомобільній заправній станції є її реконструкцією, здійснення якої в силу закону відноситься до будівельних робіт і потребує отримання дозволу органу державного архітектурно-будівельного контролю.

    Постанова від 21 серпня 2019 року у справі № 823/1850/16

http://www.reestr.court.gov.ua/Review/83800134 

 

  • Площа підвального поверху, у тому числі того, що належить до технічного приміщення (де розміщується технічне обладнання), не включається до площі житлового будинку при визначенні права здійснювати будівництво на підставі будівельного паспорта.

    Верховний Суд, розглянувши в касаційному порядку адміністративну справу за позовом до  Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу про скасування права на виконання будівельних робіт, сформулював правовий висновок, відповідно до якого розрахунок загальної площі житлового будинку за правилами, визначеними в Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, застосовується саме у цілях проведення технічної інвентаризації збудованих (реконструйованих) об’єктів нерухомого майна, але для цілей розрахунку площі будинку для визначення права на його будівництво на підставі будівельного паспорта та без отримання містобудівних умов і обмежень застосовуються державні будівельні норми ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення», ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» (пункт 1.3 Порядку видачі будівельного паспорту забудови земельної ділянки).

    Постанова від 10 липня 2019 року у справі № 521/17659/17

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82947148 

 

  • У спорах щодо будівництва у безпосередній близькості до охоронної (буферної) зони історико-культурних об’єктів та у межах історичних ареалів міст має бути забезпечений справедливий баланс приватного та публічного інтересів, що полягає у дотриманні суб’єктом господарської діяльності під час виконання земельних та будівельних робіт вимог законодавства про охорону культурної спадщини.

    Суть спору полягає у тому, що відповідач - Мінкультури, здійснивши візуальне спостереження та фотофіксацію містобудівної ситуації на території та провівши перевірку електронної бази даних документообігу, виявив, що на зазначеній земельній ділянці, яка знаходиться у безпосередній близькості до охоронної (буферної) зони об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – ансамблю Києво-Печерської Лаври та в межах Центрального історичного ареалу міста Києва, проводяться підготовчі роботи з облаштуванням будівельного майданчика без отримання дозволу від Мінкультури, як того вимагають ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», п. 12 Містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки. На підставі акта, складеного за результатами контрольних заходів, відповідач видав оскаржуваний припис.

    Верховний Суд роз’яснив, що Мінкультури, приймаючи оскаржуване рішення, фактично не здійснювало заходів державного контролю, оскільки не перебувало на території будівництва, не здійснювало перевірку суб'єкта містобудівної діяльності, а лише вживало охоронних заходів шляхом проведення візуального огляду та перевірки електронної бази даних.

    Верховний Суд також взяв до уваги, що місто Київ внесено до Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу), який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878. В зонах охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, внесених до такого Списку, встановлено особливий режим регулювання забудови. Зокрема, забороняється проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини.

    Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої у спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес), яке виражається у гарантованому частиною першою ст. 42 Конституції України праві на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, протиставляється публічному інтересу, який виявляється у збереженні та охороні історико-культурної спадщини світового значення.

    Постанова від 21 серпня 2019 року у справі № 826/12524/18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/83799960 

 

  • Затверджуючи своїм рішенням план зонування території, місцева рада визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон, тобто здійснює нормативне регулювання відповідних відносин. Таким чином, рішення про затвердження плану зонування території є нормативно-правовим актом.

    Верховний Суд зазначив, що для оскарження нормативно-правових актів органу місцевого самоврядування передбачена інша процедура, ніж для оскарження актів індивідуальної дії.

    Відмінність у правових наслідках при визнанні нечинним нормативно-правового акта та визнанні протиправним акта індивідуальної дії зумовлюють різні юридичні наслідки, зокрема строки втрати їх юридичної сили. Недотримання встановленого законом спеціального порядку розгляду спорів про визнання нечинним нормативно-правого акта є істотним порушенням процесуального права, який впливає на права та інтереси інших осіб, на яких поширюється дія нормативно-правового акта.

    Постанова від 21 жовтня 2019 року у справі № 522/22780/16-а

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85087709 

 

  • Порушення або загроза порушення інтересів держави у сфері охорони дитинства, спричинена протиправною бездіяльністю органу місцевого самоврядування, на який покладається, зокрема, створення безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, є підставою для представництва прокурором інтересів держави у суді відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

    Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сільрада не виконала покладених на неї повноважень зі здійснення паспортизації та інвентаризації закріплених за нею об’єктів благоустрою, а саме – ігрового майданчика, чим позбавила можливості його активного використання та порушила інтереси держави у сфері охорони дитинства.

    Верховний Суд зазначив, що зі змісту положень Конституції України, законів України «Про охорону дитинства», «Про місцеве самоврядування в Україні» вбачається, що обов’язок органів державної влади та місцевого самоврядування полягає у створенні, у межах визначених законом повноважень, умов для комфортного та безпечного життя дитини, отримання освіти, соціального захисту, всебічного розвитку тощо, зокрема, й шляхом створення та належного утримання об’єктів благоустрою населених пунктів.

    Колегія суддів КАС ВС сформулювала правову позицію, відповідно до якої особливістю органів місцевого самоврядування як суб’єктів владних повноважень є те, що кожен із таких суб’єктів, з урахуванням положень Конституції України, є самостійним, автономним і не перебуває у підпорядкуванні жодного органу. Отже, позови прокурора до органу місцевого самоврядування, за загальним правилом, подаються з такої підстави, як відсутність суб’єкта, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. У такій категорії справ орган прокуратури повинен лише довести, що оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю суб’єкта владних повноважень завдано шкоду інтересам держави.

    При цьому інтереси держави, у тому числі, охоплюють інтереси мешканців територіальної громади, зокрема, у таких сферах, як охорона здоров’я та благоустрій населених пунктів, оскільки відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

    Постанова від 15 жовтня 2019 року у справі № 810/3894/17

 http://reyestr.court.gov.ua/Review/85032366